«Отже, табору бути!» Було сказано під час нашого чергового зібрання. Думку про цей захід виношує кожна з нас вже зо три місяці. Ми  громадська організація "Сонячні діти". Особливі батьки особливих дітей. Спілкуємося з "новенькими"; влаштовуємо більш-менш регулярні збори, ранки для дітей. Провели декілька дводенних семінарів в рамках проекту "Батьки для батьків". Прийшло відчуття, що доросли до "Серйознішої" справи. Справжній літній табір з дітками, з мамами — татами, братами — сестрами, з волонтерами, заняттями і подалі від дому, щоденних турбот і проблем. Щоб уся сім'я дійсно відпочила, зарядилась, спокійно розслабилась, без погонь і постійної турботи за власним чадом, але отой же час усі разом.
             Чесно, готувалися не один місяць. Тут і страх, відповідальність, і організація заходу як такого. З самого початку було вирішено, що табір має бути доступним у фінансовому плані для кожної з наших сімей. Адже в сім'ї, де виховується дитина з особливими потребами, як правило, працює тільки тато. Або, на жаль, взагалі є тільки мама. Тобто питання номер один - зібрати кошти. Ми брали участь у заході з фінансування соціальних проектів Хмельницького обласного управління соціального захисту населення, провели акцію "Подаруй дитині сонце" в організаціях міста. Батьки самі дуже проникли цією ідеєю: одні організували автобус аж до самого місця відпочинку, інші виділили певну суму з сімейного бюджету чи займалися подарунками для діток, організацією нашого дозвілля, пошуком волонтерів.
              Нарешті  останні збори. Ми вибрали чудове затишне місце на самому березі Дністра. Нас ласкаво приймали на базі "Туристичний притулок". Та знову ж хвилювання - як поводитимуть себе діти, чи не буде нарікань з боку персоналу чи інших відпочивальників на шум чи дитячий галас. Як все пройде, чи буде цікаво, чи вдасться згуртувати батьків,... Правду кажуть, що очікування свята  це набагато більше, ніж саме свято. Приїхало п'ятнадцять сімей. Ще вісім волонтерів згодилося допомогти нам.
              День перший  знайомство. Велике коло. Всі віталися, представлялися. Були й такі сім'ї, що вперше вибралися кудись з дитинкою на декілька днів. Кожен отримав свою хустинку. Урочисто підняли прапор, оголосивши табір відкритим. Якось одразу атмосфера стала дуже теплою і відкритою. Непосидькам спорудили імпровізований дитячий майданчик: батут із великого надувного матраца, тутже іграшки, м'ячі, кубики, машини  всім вистачило. Ми ще й на пляж встигли сходити. Вода у серпні просто чудова. Та й я особисто дуже люблю Дністер. Ввечері цього ж дня розвели велике вогнище. Було гарно, тепло і затишно. Само собою захотілося співати. А мами ж усі як на підбір голосисті. Зрозуміло, що вечір закінчився перенесенням сплячих найменших відпочивальників до їхніх ліжечок люблячими руками. Чи то перший день вдався насиченим, чи то свіже повітря має таку дію, але замість запланованої рухавки багато хто ледве не проспав сніданок. Пізніше дітьми зайнялися турботливі волонтери. А в батьків видалася вільна годинка. Наша мама, за сумісництвом психолог, проводила з нами певні вправи, розказувала історії. Згодом у діток видалося важливе завдання. Майже справжнє гончарство. Хоча й пластилінове.
              Дуже приємно здивували наші братики — сестрички. Вони підготували справжню лялькову виставу. Малеча сиділа з відкритими ротами.
              А поміж цим, пляж, купання, бадмінтон, ігри з м'ячем, посиденьки за чаєм — кавою.
На вечір запланували карнавал. Ми підготували конкурси. Татусі робили зачіски мамам, одягали їм прикраси, відгадували пісні, були поводирями один одному. Закінчили загальним традиційним шашликом. Порозходилися вже пізно ввечері. Бо тем знайшлося надзвичайно багато. Про школи, садочки, лікарів, дитячі успіхи, проблеми, які кожен долав по-своєму, ділилися досвідом. Серед нас була місцева сім'я, очевидно закохана в рідний край. Тому ми отримали надзвичайно цікаву історію про селище Стара Ушиця, про те, як створювалося Дністровське водосховище, про те, яка тут була колись вода і яка риба ловилася.
              Все пролетіло як на одному диханні. Вранці третього дня було враження, що ми щойно розпаковували речі. На зборах в прощальному колі було точно видно, що нам все вдалося. Тільки мало. Треба хоча б на тиждень. Я чула, як хтось з дітлахів казав, що тут залишиться. Ще кожен малюк отримав свій подарунок. А дехто й  медалі " Найкращий брат" і "Найкраща сестра".
              Як на мою думку, табір пройшов на "Ура". Ми втомилися, але це приємна втома, тому що, маю надію, ми змогли наповнити враженнями і радістю ці дні.


                                                                                                                                 Корнійчук О.